Появился на свет 17 сентября 1864г . в городе Винница, в семье мелкого чиновника. Детство и юность будущего писателя прошли в небольших городах и селах Подолья, куда переводили его отца по службе. Образование Михаил Михайлович получил в Барской начальной школе (1875- 1876) и в Шаргородском духовном училище (1876- 1880) .

Коцюбинский очень рано начал пробовать свои силы в литературе, сначала он брался за поэзию, потом пошли переводы, наброски, но главным место его деятельности, можно даже сказать призванием, стала художественная проза. Первыми его попытками были рассказы «Андрей Соловейко, или Учение свет, а не учение - тьма» (1884) , «21-го декабря на введение» (1885) , «Дядька и тетка» (1885) .

Понятное дело, что М. Коцюбинский начал печататься не сразу. Лишь в 1890 г. в львовском журнале «Звонок» впервые был опубликовано его стихотворение «Наш домик». В этом же году он побывал во Львове, установив полезные контакты с местными издателями и литераторами, естественно, что самым важным знакомством было знакомство с Франком. Благодаря этой поездке Михаил Михайлович Коцюбинский начал сотрудничать с западно-украинскими изданиями. В 1891г . он едет в с. Лопатинцы (Винницкая об.), где одновременно работает домашним учителем в семье местного служащего и занимается серьезной литературной деятельностью. В этот год с под его руки выходят рассказы «Харытя», «Елочка», «Пятизлотник», повесть «На веру», сказка в виде стихотворения «Завидующий брат». Эти произведения заинтересовали литературные круги, доказали, что в украинскую прозу пришел талантливый творец.

В начале 90-х часть молодой украинской интеллигенции, создало организацию «Братство тарасовцев». С ее участниками Коцюбинский некоторое время поддерживал связь. Естественно, что это отразилось на его творчестве. В сказке «Хо» (1894г .) М. Коцюбинский возносит значение либерально - просветительской деятельности.

Годы пребывания Михаила Михайловича Коцюбинского на государственной службе в Молдавии и Крыму дали жизненный материал для его произведений «Для общего добра» (1895) , «Пе-коптьор» (1896г .), «Посол от черного царя» (1897г .), «Ведьма» (1898г .), «В путах Шайтана» (1899г .), «Дорогой ценой» (1901г .), «На камне» (1902г .), «В грешный мир», «Под минаретами» (1904г .).

Богатая творческими достижениями пятилетняя служба в филоксерной комиссии стала периодом интенсивногоповышения писателя. Покинув работу в комиссии. Он после безуспешных попыток устроиться на работу в Чернигове, где жила семья, едет в Житомир и получает разные должности в редакции газеты «Волынь». В начале 1898г . Коцюбинский наконец-то получает работу в черниговском земстве. Важным моментом развития Коцюбинского был рассказ «Лялечка» (1901г .).В этом произведении М.М. Коцюбинский показывает себя как хорошего мастера психологического анализа.

В 1905- 1907г г. Коцюбинский написал и выдал рассказ “Fata morgana” (Киевская старина, 1904г .), в котором уловил те сдвиги в мировозрении селянства и новые тенденции в эволюции, которые вылились в революцию в последующих годах.
В 1910г . была опубликована вторая часть повести «Fata morgana».

У 1906 — 1912 гг. кроме второй части “Fata morgana” М. Коцюбинский создает новеллы «Смех», «Он идет» (1906г .), «Неизвестный», «Intermezzo», «В дороге» (1907г .), «Persona grata», «Как мы ездили в Криницы» (1908г .), «Дебют» (1909г .), «Сон», «Лист» (1911г .), «Подарок на именины», «Кони не виноватые», «Хвала жизни!», «На острове» (1912г .), а также повесть “Тени забытых предков” (1911г .).

Во время поездок на Кипр писатель часто встречался с Горьким, 1911- 1912г г. зимой даже жил у него и написал там «Кони не виноваты» и «Подарок на именины».

Художественные наброски «Хвала жизни!» и «На острове», написанные летом 1912г . оказались последними произведениями М. Коцюбинского.12 апреля 1913г . М.М. Коцюбинский умер в Чернигове.

Деталі Категорія: Коцюбинський Михайло Останнє оновлення: 17 січня 2013

Дитячі та юнацькі роки

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864 року в місті Вінниці в родині дрібного службовця. Дитячі роки письменника проходили, як він сам писав, «дуже щасливо, в атмосфері теплих сердечних відносин». Батько часто переїжджав з одного місця на інше, шукаючи роботи. Мандруючи з сім’єю по селах і містах Поділля, Коцюбинський підмічав нужденне селянське життя, бачив кривди, які учиняли бідним людям царські чиновники та багатії. Змалку він полюбив чудову природу Поділля. Враження дитинства на все життя залишили глибокий слід у свідомості майбутнього письменника.

У 1871 році сім’я переїхала з Вінниці у місто Бар. Закінчивши тут двокласну школу, Коцюбинський з 1876 по 1879 рік навчався в Шаргородській духовній школі (бурсі). У бурсі він захоплювався малюванням, літературою, брав участь у літературних вечорах, на яких любив декламувати вірші, особливо твори Т. Шевченка. Вже в 4 класі Коцюбинський виявив неабиякі здібності в писанні шкільних творів. Прочитавши один з таких його творів, учитель російської мови сказав: «Будемо мати свого літератора... це майбутній письменник, майбутній поет».

Після закінчення Шаргородської духовної школи Коцюбинський їде у Кам’янець-Подільський і вступає до семінарії, але через важкі матеріальні умови сім’ї вчитися йому не довелося. Проте коротке перебування в Кам’янці-Подільському не пройшло безслідно. Тут Коцюбинський зійшовся з подільськими народовольцями, учасниками нелегальних зборів у зв’язку з роковинами вбивства царя Олександра II. Присутні на зборах виголошували промови проти царського уряду. За зв’язок з народовольцями Коцюбинського було заарештовано, а після звільнення взято під поліцейський нагляд.

Літературна і громадська діяльність.

У 1883 році Коцюбинський з усією сім’єю повертається у місто Вінницю, Сім’я в цей час перебувала в дуже тяжких умовах: батько втратив роботу, мати осліпла, на утриманні дев’ятнадцятирічного Михайла, крім батьків, були ще два менші брати і дві сестри. Чуйний і сердечний юнак почував відповідальність за свою родину і, щоб підтримати її матеріально, почав давати приватні уроки місцевим гімназистам. Одночасно Коцюбинський багато працює над розширенням своїх знань в різних галузях науки. Завдяки постійній наполегливій праці над собою, яка не припинялася все життя, Михайло Михайлович здобув ґрунтовну освіту. Він мав глибокі знання з історії, фольклору, природничих наук, вивчав дев’ять мов: українську, російську, польську, італійську, французьку, румунську, татарську, турецьку і циганську.

Незважаючи на поліцейський нагляд, Коцюбинський разом з іншими юнаками заснував у Вінниці таємний гурток, учасники якого читали заборонену літературу, твори революційних письменників - Чернишевського, Некрасова, Шевченка, Салтикова-Щедріна та ін.

Основним заняттям Коцюбинського до 1892 року було учителювання в приватних сім’ях. Але, перебуваючи в селах, він одночасно навчав і селянських дітей. До цього його спонукало бажання допомогти людям боротися з темрявою і злиднями. Словами героя оповідання «Андрій Соловейко, або Вченіє світ, а невченіе тьма» Коцюбинський так висловив свою заповітну мрію цих років: «Всю свою любов, яка єсть у моєму серці, ввесь свій розум, що єсть у моїй голові, все те я віддам бідним, змученим сільським дітям та їх темним батькам і мамам».

Та найбільшою пристрастю Коцюбинського була література. «Щось сильне тягне мене до літературної праці - і літературі я відданий цілою душею»,- говорив письменник. Писати Коцюбинський почав рано. Перебуваючи у Вінниці, він у 1884 році написав перше своє оповідання «Андрій Соловейко, або Вченіє світ, а невченіє тьма». Перебуваючи в селі Лопатинці, Коцюбинський створив оповідання «Харитя», «Ялинка» та ін.

В 1897 році Коцюбинський переїжджає до Чернігова. Але губернатор не дозволив йому тут оселитися й працювати, як людині «неблагонадійній». Письменник змушений був їхати в Житомир, де стає на роботу в редакції газети «Волынь». Цензурні утиски не давали можливості Коцюбинському вільно висловлювати свої думки в газеті. Проте часом йому вдавалося вмістити в газеті статті, у яких автор сміливо протестував проти рабського становища робітників у царській Росії, проти національного гноблення і безправ’я малих народів, що населяли Російську імперію.

У 1898 році Коцюбинський вдруге їде до Чернігова. На цей раз йому пощастило стати на роботу в губернському земстві. Поряд з нудною і виснажливою працею в земській управі, яка давала письменникові засоби до життя, він розгортає велику літературну і громадську діяльність. В Чернігові Коцюбинський написав найкращі свої твори: «Фата моргана», «Дорогою ціною» та багато інших.

Коцюбинський радо зустрів і привітав революцію 1905 року. У листах до своїх друзів у Галичину він повідомляв, що в Росії наближається «загальне повстання, яке змете весь старий політичний лад... що всі національності скупчують свої сили, щоб звалити спільного ворога», тобто самодержавство.

Після поразки революції, коли значна частина інтелігенції, налякана жорстокими розправами царського уряду, відійшла від народу, злякалася, Коцюбинський залишився вірним своїм ідеалам. В цей час він написав ряд творів - «Коні не винні», «Сміх» та інші - у яких висміяв зрадників революції, їх ганебну поведінку, показав криваві розправи царизму з тими хто йде проти системи і сміливо закликав народ до боротьби за нове життя.

Останні роки життя

В останні роки життя Коцюбинський кілька разів відвідав гуцульське село Криворівню в Західній Україні, куди приїздили на літо Франко, Леся Українка, Стефаник та ін. Ці зустрічі зміцнювали зв’язки й сприяли згуртуванню передових письменників обох частин України. Коцюбинський збирав у Карпатах матеріал для нових творів про життя гуцулів. В листі до Горького він писав: «Якби ви знали, яка велична тут природа, яке первісне життя. Гуцули - надзвичайно оригінальний народ з багатою фантазією... Скільки тут прекрасних казок, переказів, повір’їв... Збираю матеріал, переживаю природу, дивлюся, слухаю і вчуся». На матеріалі, зібраному на Гуцульщині, була написана повість «Тіні забутих предків».

На початку 1912 року Михайло Михайлович захворів. 25 квітня 1913 року письменник помер. Поховано Коцюбинського в Чернігові на Болдиній горі, його улюбленому місці відпочинку.

Довідавшись про смерть Коцюбинського, М. Горький надіслав хвилюючу телеграму: «Велику людину втратила Україна - довго і хороше пам’ятатиме вона її добру роботу».

Похорон Коцюбинського переріс в народну демонстрацію, хоч поліція і церква намагалися зірвати її. Було заборонено співати хору, виголошувати на похороні промови, нести вінки.

Твори Коцюбинського ще за його життя були широко відомі як на Україні, так і за її межами. Вони неодноразово видавалися українською й російською мовами. За кордоном його твори друкувалися польською, чеською, молдавською, шведською, німецькою, французькою та іншими мовами.

«Найбільша драма мого життя – це неможливість присвятити себе цілком літературі…»

«Я не вважаю, що конче треба, щоб про мене колись багато писали критики та історики літератури. Але цікаво було б, щоб так – за півсотні років… після моєї смерті десь написали на шестерінки чи там сторінку, де просто перелічили б, що я зробив і що з того від мене зосталося у пам’яті. І в чиїй іменно пам’яті. Ну, і коротко сказали б, чи надовго мене вистачить у будуччині».

Присвячуємо

нашим дідусям, бабусям

та батькам

Дитинство та юність

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 (5 за старим стилем) вересня 1864 року на Поділлі в м. Вінниці в родині дрібного службовця. У метричній книзі вінницького Преображенського собору за 1864 р. записано: «Сентябрь, 5». Народився: «Михаил». Батьки: «Губернский секретарь Михаил Матвеев Коцюбинский и его законная жена Гликерия Максимовна, оба православного вероисповедания».

Батько його, людина добра, чесна і працьовита, але запальна і нестримна, «з вічними фантазіями, які ніколи не здійснялися», не міг терпіти утисків і несправедливостей від начальства, тому доводилося йому часто змінювати місце постійної роботи, а інколи й зовсім залишатися без місця або працювати за мізерну плату. Разом із ним переїздила по селах, містах та містечках Поділля й родина.

Мати письменника – Гликерія Максимівна (дівоче прізвище – Абаза), 1837 року народження, 1863 р., всупереч волі батьків, вийшла заміж за вдівця Михайла Матвійовича Коцюбинського, який уже мав двох дітей від першого шлюбу. Це була жінка добра, любляча, «поглядів поступливих», зі складною, тонкою й глибокою душею. Їй було властиве розуміння літератури та мистецтва. Вже солідним чоловіком Михайло Коцюбинський у своїх автобіографічних листах згадував так про матір: «Мати з більш сталим, ніж у батька, характером, з складною, тонкою і глибокою душевною організацією, добра, незвичайно любляча, здатна на самопожертву, особливо для мене, якого дуже любить. Має добрий смак, благородні погляди, любить літературу і штуку, поглядів поступових. Я ріс під впливом матері, до якої завжди був ближчим, ніж до батька. Всі кажуть, що ми подібні не тільки з обличчя, але й характером і уподобаннями».

Михайло Коцюбинський, або, як його пестливо називала мати, Муся, був першою спільною дитиною молодого подружжя. Потім у Михайла Матвійовича та Гликерії Максимівни народилося ще четверо дітей: Лідія (1868 р. н.), Хома (1870 р. н.), Леонід (1872 р. н.), Ольга (1877 р. н.).

Дитинство майбутнього письменника до 7 років минало у Вінниці, у теплому і дружньому сімейному оточенні. «Дитячий вік мій (до 7 літ) пройшов у Вінниці, а відтак довелося жити то на селі, то знов у місті, все на тім же багатім природою, теплім, прекраснім Поділлі», – згадував М. Коцюбинський. Нянькою у малого була сільська жінка Хима, від неї він чув українське слово і народну казку. Мати ж Михайлика віддавала йому всю материнську любов, практично не приділяючи уваги своїм пасинкам. Хлопчик же, навпаки, тягнувся до нерідних сестер, спілкувався з ними. «Михайлик, ця чиста, виплекана дитина, ніколи не відсторонювався від своїх нерідних сестер… Ввечері він читав їм наголос одержану з бібліотеки книжку, грався з ними, чи вів мирну розмову, всім своїм поводженням намагаючись загладити провинність своєї матері перед сиротами», – згадував родич Коцюбинських і вчитель Шаргородської бурси В. О. Ковердинський. Завдяки своїй доброті й чулості Муся був улюбленцем усієї сім’ї і ріс в атмосфері теплих, сердечних стосунків».

Саме під впливом матері та народних пісень у хлопчика рано розвинувся інтерес до літературної творчості. Брат письменника згадує, що Михайло часто ходив на ярмарок слухати сліпих лірників. Окрім того, один із тих лірників, дід Купріян, деякий час жив у родині Коцюбинських.

Розповіді діда про бідування, а також тужливі народні пісні про тяжке селянське життя справляли неабияке враження на світосприйняття хлопчика. М. Коцюбинський згадує, що вже у 8-9 років він і сам почав складати пісні за взірцем народних, а в 12 років написав велику повість (російською мовою) з фінського життя.

До свят у родині мали звичай мазати хату: підводили червоною та синьою глиною долівку, вимальовували півників на комині. Свята оформляли з простотою і традиційністю, властивою старосвітським дворянам.

На Святвечір стіл у їдальні застеляли запашним сіном, вкривали його чистою скатертиною. Посередині клали паляницю, сідали вечеряти, тільки-но на небі сходила перша зірка. Їли юшку з солоної риби, кутю з пшениці та узвар із фігами.

На Різдво співали колядок. У новорічне свято посівали в хаті пшеницею, щоб хліб родив, щоб заможно жилось, а на Масницю робили колодки з подарунками і на стрічках чіпляли їх знайомим парубкам на плече, за що обов’язково сплачувався викуп цукерками або горіхами.

У сім’ї повсякденною мовою спілкування була російська, але одного разу в дитинстві, коли малий Михайлик захворів, під час марення він раптом заговорив українською, здивувавши цим усіх домашніх. Коли після одужання хлопчику розповіли про це, він ще більше зацікавився українським словом.

1872 року, внаслідок проведення судової реформи Олександра ІІ , у Вінниці ліквідували повітовий суд, де працював секретарем Михайлів батько. Родина змушена була переїхати до села Радівців Літинського повіту, де Михайло Матвійович улаштувався працювати волосним писарем.

1874 року родина Коцюбинських знову змінює місце проживання: Михайла Матвійовича призначено поліційним наглядачем у місто Бар на Вінниччині. Оселилися Коцюбинські в Барі поблизу міського саду й руїн колишньої фортеці в півтораповерховому будинку купців Штоків. У цій великій, найкращій тоді в Барі, оселі родина Коцюбинських займала нагорі шість кімнат, кухню й коридор.

Малого Михайла (тоді батьки мали непогані статки) навчали вдома і лише восени 1875 року віддали до школи, одразу ж до третього класу.

Домашнім учителем хлопця був викладач Барської школи Яким Іванович Богачевський, якого згодом його вже дорослі учні характеризували як досить освічену людину передових поглядів. І хоча він любив трохи «закласти за комір» , це анітрохи не перешкоджало йому бути гарним учителем і мати авторитет і повагу в дітей. Завдань додому він не давав, викладав зрозуміло, так що й готуватися до лекції не треба було, хіба що вірші вчити.

1 вересня 1875 р. Михайло складає іспит до третьої групи Барського народного однокласного училища. Єдина тоді в Барі початкова школа була не дуже популярна серед мешканців міста: у ній було мало учнів (усього 25-30 у трьох групах), та й ті погано її відвідували, а навесні – й зовсім забували про неї. Найбільше школа приваблювала 19-20-літніх хлопців, які прагли отримати свідоцтво про закінчення школи, аби дістати право на пільги для відбування військової повинності.

Мовою викладання в школі була російська, але вчитель Я. Богачевський часто вживав і українську, коли пояснював учням деякі російські слова й цілі вислови. Чути було потрохи українську й поміж учнями в перервах, а надто під час ігор у м’яча (в «горобця» чи в «кістки»).

Однокласники Михайлика у своїх спогадах описували його як повновидого, невисокого зросту хлопчика з темним, трохи кучерявим волоссям, завжди чепурного і чисто вдягненого. Учився він добре, був дуже уважний і старанний. Знав завжди лекції краще за всіх, був узагалі зосереджений і серйозний не на свої літа. Учитель ніколи не карав його – не бив лінійкою по руках, не ставив навколішки. З товаришами був приязним. До всіх ставився однаково прихильно, не вирізняючи з-поміж них ні євреїв, ні українців, ні поляків. Із симпатією згадує про Михайла дружина барського вчителя Галина Богачевська: «Кращий од усіх був Муся, лагідний, тихий, спокійний, хороший хлопчик. Примоститься десь у закутку з книжкою, розглядає, читає, вчить вірша».

Навесні 1876 року Михайлик вступає до другого класу Шаргородського духовного училища – єдиного навчального закладу поблизу Бара. Серед інших бурсаків – сільських поповичів – він вирізнявся вдумливістю, серйозністю.

Звичайно, у Шаргородському, як і в інших тогочасних навчальних закладах, у першу чергу – духовних, панували рутина, схоластика, формалізм. Серед «виховних» традицій там міцно вкоренилася система фізичних покарань, таких, як «волосодраніє», «вуходраніє» і «гречана каша» (вистоювання у кутку класу голими коліньми на гречаній крупі).

Саме у цей період виявився письменницький талант Михайла. На надзвичайні літературні здібності юнака звернув увагу викладач російської мови. Так, далекий родич сім’ї Коцюбинських, помічник наглядача училища Всеволод Ковердинський у своїх спогадах зазначав про літературний талант підлітка: «З’явившись якось в учительську з солідним жмутком учнівських творів, він [учитель. – Авт. ] витяг звідти працю учня 4-го класу Михайла Коцюбинського на тему: “Як відбуваються Різдвяні свята в моїй сім’ї” і став читати її перед учителями. Закінчивши читання, схвильовано вигукнув: “Панове! Будемо мати свого літератора!” А хтось із присутніх колег зауважив: “Написано доволі плавним, легким складом і приємною мовою, та й смисл є, але не віриться, щоб автор, хоч і учень четвертого класу, міг самотужки виповнити цю роботу; мабуть, він запозичив зміст і форму на задану тему”. Але вчитель російської мови наполягав на своєму: “Ні, панове, це майбутній письменник, майбутній поет – щоправда, він ще не має поняття про правильність стилю і про красиву мову, але тут діло в його слухові й природному чутті, яким він керувався в доборі форми для висловлювання своїх думок. Що ж стосується змісту, так він зовсім звичайний і навряд чи запозичений”».

Ось як писав про нього один із молодших шкільних товаришів: «Це був стрункий, із великим чубом юнак, із блідим, надто серйозним, як на свої літа, обличчям. Пам’ятаю також, що серед нас, учнів школи, він був відомий як юнак вельми розвинений».

Навчання в духовній семінарії давало непогані знання в гуманітарній сфері, випускники такого закладу не обов’язково мали ставати церковнослужителями. Як згадують сучасники, в юнацькі роки захопленнями М. Коцюбинського було не тільки читання художніх творів, але й малювання. Малював тушшю портрети В. Бєлінського, Г. Чернишевського, М. Добролюбова.

Під час навчання Михайла у Шаргороді матеріальне становище родини Коцюбинських погіршується. Батько змушений змінювати місця роботи, а тому протягом 1878-1881 р. доводиться переїздити: м. Шаргород, с. Пікове, м. Станіславчик, м. Вінниця.

Відомо, що по закінченні Шаргородського духовного училища (1880) Михайло продовжував займатися самоосвітою, читанням філософської та художньої літератури, яку діставав у приватних бібліотеках, подорожуючи разом із батьком селами Вінниччини. Допитливий Михайло користувався будь-якою нагодою, щоб добути якусь пізнавальну книгу. В одному селі, під час таких подорожей, він познайомився зі священиком, який дозволив йому брати книги зі своєї багатої бібліотеки, як художні, так і соціально-економічні, філософські, зокрема твори Фейєрбаха, Фур’є. «Серед тих авторів, яких я ковтав десятками, найбільше враження зробили на мене журнали «Основи», твори Марка Вовчок, а потому «Кобзар» Шевченка. Читання, – писав Коцюбинський, – настільки перевернуло мій світогляд, що з незвичайно релігійного хлопця, яким я був до 12 років, я став на 13 році життя атеїстом, а на 14 – соціалістом».

Михайло дуже любив твори Г. Успенського та В. Короленка, але особливо велике значення для нього мала творчість Панаса Мирного. Про вплив творів цих митців Коцюбинський згодом так писав у листі до свого кумира – Панаса Мирного: «…опріч величезного літературного хисту, який зразу зачарував мене, я бачив в них широкий та вільний розмах думки – власне те, чого не стає мало не всім нашим белетристам».

На час закінчення духовної школи (1880) Михайло отримав досить пристойну для інтелігента з родини середніх статків освіту.

Прагнучи продовжувати освіту, він 1881 р. вступає до Кам’янець-Подільської семінарії. Проте продовжити навчання через матеріальні нестатки у родині не зміг: «З причин більше незалежних од мене, я не міг скінчити середньої школи, хоч, маючи замір дістатись на університет, систематично доповнив свою освіту».

До того ж саме на період перебування у Кам’янець-Подільському припадає Михайлове захоплення революційним народництвом та знайомство з представниками революційно налаштованої молоді, учасниками «Подільської дружини», подільської групи партії «Народна воля», «Немирівської ліги», та ін. «…ніякі книги не могли б дати того, що дали ці нечисленні дні щирого захоплення думки, справжнього шукання правди і підвалин у житті», – писав згодом Михайло Михайлович, згадуючи «хороший юний час».

Одного разу, повертаючись увечері додому, юнак помітив підозрілого незнайомця, що заглядав у вікна його хати. Не довго думаючи, він підбіг і вдарив своїм сукуватим ціпком незнайомця. Ним виявився жандарм – вартовий, що разом із іншими прийшов на квартиру Коцюбинського робити трус. Зухвалого молодика було заарештовано, звинувачено в нападі на поліцію та запроторено на три доби до буцегарні. Врешті-решт за ним встановлюють таємний поліційний нагляд: «На сімнадцятому році я вже мав політичний процес, і з того часу до останніх днів жандарми не позбавляють мене своєї ласкової опіки», – писав у автобіографічному листі митець.

Материна сліпота, чергове звільнення батька з роботи 1883 року змушують Коцюбинського повернутися до свого помешкання у Вінниці. Батько, тяжко переживаючи безробіття, покидає родину та їде до Тростянця, де остаточно спивається та помирає 1886 року.

Отже, у дев’ятнадцятирічному віці Михайло змушений розпочати самостійне і доросле життя, він стає годувальником і главою родини.

Відтоді він – моральна опора для сліпої матері – узяв на себе піклування про долю братів і сестер.

Михайло Коцюбинський на педагогічній ниві

Після закінчення Шаргородського духовного училища, не маючи змоги продовжувати навчання у Кам’янець-Подільській семінарії через родинні негаразди, Михайло заробляє на прожиття, даючи приватні уроки в заможних родинах. Педагогічною працею він починає займатись із 1883 р. потай, бо, по-перше, не мав учительського диплому, а по-друге, дістав статус «політично неблагонадійного». «Лекціями я мусив кілька літ заробляти шматок хліба!» – писав згодом Михайло Михайлович. А чиновник губернського жандармського управління доповідав начальству, «що педагогічна діяльність таких осіб не може бути визнана бажаною».

Хоч як дивно, але першою його ученицею була дочка секретаря Вінницького поліційного управління Жені Мозгалевська.

Постійне недоїдання, а часом брак теплого одягу стали причиною проблем зі здоров’ям молодого педагога (до 1886 р. він тричі хворів на запалення легенів).

Про цей період життя Михайла згадують сестри Недоборовські, які товаришували з родиною Коцюбинських у період їхнього проживання у Вінниці з 1883 по 1893 р. За їхніми словами, сім’я Коцюбинських перебувала в досить скрутному матеріальному становищі. Заробляв тільки Михайло, вчителюючи у Вінниці, а іноді виїжджаючи для цього й на села. Ось як описував згодом своє тодішнє життя-буття митець: «Як виходжу в ½ 9 години, то вертаюсь з лекцій о ½ 8 вечора… Спервоначалу було мені страх тяжко, а тепер нічого, обтерпівся».

Керувала господарством мати, діти завжди її слухалися. Всі роботи виконувала старша дочка Ліда, служниці на той час у Коцюбинських не було.

Михайло, високий на зріст, худий, блідий, із матовим обличчям, у ті роки був уже зовсім лисим, але на слабість здоров’я ніколи не скаржився; бороди не голив. Узимку носив покритий синім сукном кожух із сивим смушевим коміром і сиву смушеву шапку (в такому вбранні Михайло Михайлович на світлині), а влітку носив бриля. Задумливий, неговірливий, на перший погляд, навіть суворий, він полюбляв більше слухати, ніж говорити. Але у товаристві близьких приятелів та друзів іноді бував веселим: багато говорив, жартував, смішив публіку.

Вельми полюбляв, коли компанія збиралась у нього, і запрошував близьких друзів бувати у його домі частіше. У товаристві друзів читались та обговорювались як книжкові новинки, так і твори літературних класиків. У ті часи, часи революційного бродіння серед молоді, будь-яке гуртування її викликало занепокоєння поліції. Тому під вікнами оселі Михайла часто з’являлися жандарми.

Серед своїх молодих товаришів Михайло вирізнявся посидючістю, старанністю та наполегливістю. Так і під час приватних занять із учнями – був уважним і терплячим. Коли він готував семирічного брата Недоборовських, Євлампія, до вступу до міського реального училища, намагався частіше змінювати види діяльності: то посилав учня напитись води, то робив перерву, бо той був пустотливий.

Незважаючи на свою завантаженість приватними уроками, Михайло довго засиджувався над книжками, готувався до іспитів на атестат зрілості. «Тужив би, якби не займався серйозно. Вдень діти, яких я учу, а ввечері – чи політична економія, чи історія, над якою я думаю працювати серйозно (і вже працюю)», – писав він до своєї приятельки. Крім репетиторства та самоосвіти, Михайло робить перші кроки на літературній ниві. Протягом 1884-1886 рр. написано перші оповідання «Андрій Соловейко, або Вченіє світ, а невченіє тьма», «21-го грудня, на Введеніє» і «Дядько та тітка». Ці твори він «призначав для народу», що визначало і їхній зміст, і їхню спрощену форму.

У Вінниці Михайло продовжує своє товаришування зі священиком П. І. Вікулом, знайомим ще по Шаргородському духовному училищу, де той викладав арифметику та географію. Мавши прогресивні погляди, П. І. Вікул підтримував зв’язки з революційно настроєною молоддю – в його домі часто збиралася передова інтелігенція. Бував тут і місцевий присяжний уповноважений Цеслав Гермогенович Нейман – людина освічена, дуже прихильна до української справи, зацікавлена українським фольклором (був співробітником «Киевской старины»). Саме П. Вікул оповідання «Андрій Соловейко…» передав на суд Ц. Нейману. Вирок останнього був дуже суворий. Зверхньо оцінивши першу спробу молодого автора, Ц. Нейман радив Коцюбинському кинути цю справу, аби «не калічити святу нашу мову».

Проте присуд Неймана не розвіяв творчого запалу молодого літератора, і хоча протягом наступних 2-3 років він не переставав розвивати і удосконалювати свій літературний смак, працюючи над новими прозовими творами, показувати їх комусь чи подавати до друку вже не наважувався, очевидно, через свій невдалий дебют. Творчу майстерність він вишліфовував також, перекладаючи українською мовою твори з інших літератур – Достоєвського, Чехова, Міцкевича, Ожешко, Гейне. «…Щось сильне тягне мене до літературної праці, – писав Коцюбинський в автобіографічному листі, – і літературі я відданий цілою душею».

За життя М. Коцюбинський ніколи не друкував ці перші проби пера. З’являлися його збірки, окремі твори і вибране виходили різними мовами в Росії та за кордоном, але учнівські спроби так і пролежали за життя автора невідомими широкому читацькому загалові, а побачили світ через десять років по смерті письменника.

На початку лютого 1886 р. М. Коцюбинського, за рекомендацією товаришів, запрошують у с. Михайлівку (тепер Ямпільського району), де він до літа працює домашнім учителем у родині місцевого церковнослужителя Антона Григоровича Мончинського. Той згадував: «Репетитор з нього був добрий, умів до дітей підійти, не примушував їх «зубрити» і працював з ними щодня небагато, але діти його слухали; умів чередувати працю з розвагою… Діти наші склали вступні іспити до середніх шкіл». Захоплено відгукувався про свого вчителя його учень – син Мончинського Олексій: «З того часу, як з’явився в нашім домі Коцюбинський, він своїм лагідним та добрим ставленням завоював симпатії не тільки моїх батьків, але й нас, дітей. Особливо я прагнув до нього всією душею, бо він своєю добротою та методами викладання різко відрізнявся від бувшого раніше в мене вчителя. Лекції він викладав цікаво, уміючи заінтересувати предметом учня. Все викладання предметів він проводив російською мовою, але в приватних бесідах розмовляв виключно українською мовою, привчаючи й мене розмовляти по-українськи».

Педагогічна майстерність М. Коцюбинського досить швидко набула розголосу серед вінницької аристократії та серед представників заможних верств міського населення. Протягом вересня – грудня 1886 р. Михайло Михайлович працював домашнім учителем дітей графа Грохольського, а в січні-травні 1887 р. – в українського етнографа, присяжного повіреного Цеслава Неймана. Мешкаючи на квартирі Неймана, він отримав доступ до його багатої бібліотеки і міг ознайомитися з творами визначних філософів і письменників минулого та того часу.

Свідченням його авторитету серед вінницького загалу є той факт, що, коли у березні 1888 року проходили вибори гласних до Вінницької міської думи, М. Коцюбинського було висунуто кандидатом у гласні. У виборчому списку він значиться обраним гласним міської думи по третьому розряду за № 5. Беручи активну участь у засіданнях Вінницької міської думи, Михайло Коцюбинський виявляє свою принциповість у вирішенні справ місцевого самоврядування. Показовим є розгляд справи про відкриття у Вінниці платної бібліотеки.

Справа полягала у тому, що гласний думи Рубінштейн порушив перед думою клопотання про те, щоб йому дозволили відкрити доступну народним масам бібліотеку, яка мала складатися з книжок, схвалених до користування «найсвятішим синодом». За кожну взяту книжку читач мусив сплачувати Рубінштейну 40 копійок. Окрім того, за послуги Рубінштейна дума мала сплачувати йому 225 карбованців на рік. Убачаючи в цій пропозиції лише засіб до комерційної наживи, Коцюбинський ніяк не міг погодитися з нею. У протоколі засідання Вінницької міської думи, що зберігся у вінницькому архіві, є такий запис Коцюбинського: «Ввиду того, что дума не позаботилась ознакомиться предварительно с содержанием библиотеки, которая может состоять из разного хлама и книг, мало соответствующих своєму назначению, и ввиду того, что не было выработано точно условий и обязательств со стороны Рубинштейна, я отказываюсь от утверждения протокола своею подписью. Гласный М. Коцюбинский».

Це була явно корупційна справа і своєю непоступливістю гласний Вінницької міської думи Михайло Коцюбинський явно перейшов комусь дорогу. Як відплата, на нього посипалися доноси в департамент поліції про те, що «деякі особи шкідливого напрямку, в тому числі й Коцюбинський, займаються приватною педагогічною діяльністю і, без сумніву, роблять шкідливий вплив на своїх учнів».

Аби якось легалізувати свою педагогічну діяльність, М. Коцюбинський починає активно готуватися до складання іспитів на звання народного вчителя, не полишаючи при цьому перекладацької діяльності. Так, 1890 року він переклав із польської оповідання Елізи Ожешко «Тадейко», поезію А. Міцкевича «Поворот тата», переклав з російської мови оповідання М. Вагнера «Люди та собаки».

Прагнучи розширити свої письменницькі та громадські зв’язки, у травні 1890 р. Коцюбинський готується поїхати до Львова, який, хоча тоді й був за кордоном, у складі Австро-Угорської імперії, являв собою осередок українського національного життя. У місті жили і творили українську справу І. Франко, М. Павлик, В. Шухевич, В. Левицький та ін. Безпосереднім приводом до поїздки за кордон послужила перша публікація М. Коцюбинського у середині квітня 1890 р. у львівському дитячому журналі «Дзвінок» вірша «Наша хатка». У травні 1890 р., отримавши закордонний паспорт у Києві, він вирушає до Львова, щоби познайомитись із тамтешніми літераторами, видавцями і редакторами українських журналів та газет. Молодому письменнику вдалося заприязнитись із багатьма діячами, редакторами українських журналів «Дзвінок», «Правда» , «Зоря» . Проте найбільшого значення для нього набуло знайомство з І. Франком, яке згодом переросло у велику творчу дружбу.

Про знайомство з Коцюбинським Іван Якович повідомляє 24 червня видатному діячу українського громадського руху, політичному вигнанцю М. Драгоманову: «З України були тут два люде: др. Галін з Києва і один молодий чоловік з Вінниці. З першим я не бачився, з другим говорив. Він белетрист…».

Листування між митцями розпочалося з листа Коцюбинського до Франка, датованого вереснем 1890 р., в якому він писав: «Якби Ви знали, як охоче читають Ваші оповідання усі мої знайомі…». Повідомляв також про свій намір виконати доручення львівських колег та відвідати Київ і могилу Т. Шевченка у Каневі, а ще про те, що надіслав ім підшивку газет «Подольские епархиальные ведомости» (1875, №15-21), яку згодом І. Франко використав у своїй науково-публіцистичній роботі.

У жовтні 1890 р. І. Франко надсилає лист-відповідь до М. Коцюбинського, в якому просить розповісти про відвідини Києва: «що Ви там бачили, з ким і про що балакали», а також запрошує до літературної співпраці: «На присилку Ваших творів я дуже цікавий. Думку про них я напишу Вам по щирості і буду старатись по змозі примістити їх де-небудь».

Активність та змістовність листування свідчать про встановлення доволі міцних товариських і ділових стосунків. І. Франко, за своєю суттю уважна, доброзичлива людина, відразу ж, запримітивши талант молодого письменника, допомагає опублікувати переклади М. Коцюбинського «Люди та собаки» в газеті «Діло» . «Задля хазяйства» (хоча і з деяким запізненням) вийшло в «Дрібній бібліотеці» 1895 р.

1891 року М. Коцюбинський екстерном склав іспит на народного вчителя при Вінницькому реальному училищі й виїхав на «кондиції» у село Лопатинці репетитором дітей бухгалтера цукроварні К. Мельникова. Про лопатинський період свого життя М. Коцюбинській згадував лише позитивне. В одному з листів до свого лопатинського товариша, селянина А. Дуляка, він пише: «Привітайте од мене і тих, що мене ще пам’ятають. Хоч минуло вже 18 літ, як я був у Лопатинцях, а й досі приємно мені згадати тих людей, серед яких я жив тоді і од яких, опріч добра, нічого не бачив» (січень 1911 р.). Саме з Дуляком у Михайла Михайловича зав’язалася міцна дружба. Прищепивши чотирнадцятирічному Андрієві любов до фольклору, він його зібрані матеріали пересилав Б. Грінченку, який згодом допоміг видрукувати понад 100 зразків усної народної творчості, серед яких і народні легенди про Кармелюка.

Лопатинський період був і періодом формування творчої майстерності письменника. Він поповнює свій поетичний словник, знаходить багате джерело нових тем. Взаємини письменника з мешканцями села Лопатинці є прикладом тісного зв’язку інтелігента з народом. Увесь свій вільний час, як згадують його учні й селяни, він проводив серед людей, бував на сільських сходках, весіллях, на святах, на полі, де працювали люди, заходив до млина. Так, один із жителів Лопатинців, Т. Савуляк, у своїх спогадах пише: «Коцюбинський розмовляв з усіма людьми, як малими, так і з старими. Всю розмову записував. До нього приходили й обступали молоді й старі люди. Коцюбинський дуже цікавився селянським життям Він говорив людям про науку, що потрібно вчитись. Коцюбинський виходив на поле, де проводив різні розмови. Оце в жнива прийде на поле, сяде на сніп, біля нього людей, як на яких зборах. Тут він теж все записує».

Проте основним заняттям Михайла Михайловича були приватні уроки. Про його педагогічні здібності, творчий підхід до своїх учительських обов’язків, свідчать і спогади лопатинських учнів.

Донька згадуваного бухгалтера цукроварні Є. К. Бакша (Мельникова), найстарша з його трьох дітей, згадує: «М. М. Коцюбинський дійсно жив у нас вдома як учитель з 1890 по 1892 рік включно і готував мене, дівчинку 12 років, і двох моїх молодших братів, Миколу і Михайла Мельникових до гімназії. У мене про нього залишилися найкращі спогади як про дуже добру і гарну людину. Ласкавий з дітьми, він зумів зразу завоювати нашу загальну симпатію, і навчатись із ним було легко і приємно. Михайло Михайлович був не тільки нашим вчителем, але й вихователем і другом. У вільний від навчання час він читав нам доступні нашому розвиткові свої та інших авторів твори і тим розвинув нашу любов до України. Дякуючи Михайлові Михайловичу, я дуже полюбила все українське: носила український костюм, співала українських пісень, зацікавилась побутом селян […]».

Такі ж теплі спогади про письменника наводить М. Мельников: «Під впливом Михайла Михайловича, як я тепер розумію, у нас, дітей, тоді ж зародилася прихильність та любов до української мови, літератури, культури… Вільний від навчальної роботи час Михайло Михайлович не тратив марно – він використовував його на розмови з селянами, до яких часто ходив в хати і довго там залишався. Гадаю, що ці часи “не пропали” [марно] для селян лопатинських…».

На початку 1890-х років Коцюбинський, мабуть, зовсім утративши надію на здійснення мрії про навчання в університеті, всі сподівання про своє майбутнє пов’язує з літературою. Саме у Лопатинцях М. Коцюбинський повертається до напруженої літературної праці, пише і надсилає в Галичину для публікації вірші («Наша хатка», «Вечір», «Завидющий брат»), оповідання для дітей («Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник»), науково-популярні статті й нариси («Причинок до біографії Тараса Шевченка», «Шевченкова могила», «Життя українців по малих містах», «Вироби селянок з Поділля на виставці в Чікаго»), популярні біографії видатних людей («Нюрнберзьке яйце»), переклади українською мовою з Чехова («Івасик»), Гейне («Як красно на світі», «Зогрій мої груди недужі»), Міцкевича («Поворот тата», перша пісня «Пана Тадеуша»), Ожешко («Тадейко»), Достоєвського («Святий вечір у Христа»), Потапенка («Задля хазяйства»), М. Вагнера («Люди та собаки»). Він переклав також кілька творів І. Франка російською мовою («Леса и пастбища», «Хороший заработок»).

Такий активний зв’язок письменника з українським зарубіжжям не міг не насторожити російську владу. Так, у Лопатинці не раз навідувалися жандарми, а одного разу приїздив сам урядник: цікавився «про газети, журнали, які присилали йому з українського зарубіжжя».

Отже, незважаючи на те, що скрутне матеріальне становище родини змусило молодого Коцюбинського розпочати свою педагогічну діяльність, самовідданість, непересічний розум, чуйність і тактовність дозволили йому виявити педагогічний талант і здобути суспільне визнання, завоювавши прихильність своїх учнів. Слід також зазначити, що його освітянська і виховна діяльність виходила далеко за межі спілкування з членами тих родин, до яких його було запрошено як приватного педагога. Постійне спілкування з простим народом, селянами мало великий вплив на зміну його світогляду, переоцінку ним фактів повсякдення. Педагогічна майстерність та викладацький хист не могли також не знайти свого відображення і в його художніх творах, подальшій громадській та культурній діяльності.

. «Дзвінок»– український ілюстрований двотижневик для дітей і молоді, видавався у Львові у 1890-1914 рр. Видання призначалося для дітей середнього і старшого шкільного віку.

. «Правда»– літературно-науковий журнал, виходив у Львові. Перший період: 1867-1870 рр. Перша перерва: 1871 – квітень 1872-го. Другий період: квітень 1872-1880 рр. Друга перерва: 1881-1887. Третій період: 1888-1898.

. «Зоря»– літературно-науковий і громадсько-культурний всеукраїнський журнал-двомісячник, що виходив протягом 1880-1897 рр. у Львові. Редакторами в різний час були відомі діячі й письменники – О. Партицький, Г. Цеглинський, Василь Лукич (псевдонім В. Левицького), В. Тисовський, О. Маковей, К. Паньківський, О. Борковський. З 1885-го – орган Наукового товариства імені Шевченка. Протягом 1885-1886 рр. до складу редакції входив І. Франко, який опублікував на його сторінках багато художніх творів, літературно-критичних статей, мав значний вплив на формування «3орі» як національного загальноукраїнського видання. З 1891 р. журнал ілюструвався репродукціями мистецьких творів, світлинами письменників, учених, акторів та ін. Журнал висвітлював погляди передових громадсько-культурних сил як у Галичині й Буковині, так і в Наддніпрянській Україні.

Улітку 1890 р. як кореспондент львівського журналу Коцюбинський подорожує до Канева на могилу Тараса Шевченка: «Сум важким каменем налягає на серце, сльози тихо котяться з очей, коли згадаєш, хто тут похований…» – пише Коцюбинський у статті «Шевченкова могила», яка була надрукована 1891 року в журналі «Дзвінок». Власне, з цієї статті й починається друкування прозових творів Коцюбинського.

. «Діло» – найстаріша і довгий час єдина українська щоденна газета в Галичині. Виходила у Львові в 1880-1939 рр. (в 1880-1882-му – двічі на тиждень, 1883-1887 – тричі на тиждень, з 1888-го – щоденно).

(1876 - 1880). Здесь произошло событие, о котором писатель вспоминал с некоторым юмором. 12-летним подростком он влюбился в 16-летнюю девушку, а чтобы привлечь ее внимание, решил стать "большим человеком" и набросился на книги. Произведения Т. Шевченко , Марка Вовчка оказали на Михаила такое сильное впечатление, что он и сам захотел стать писателем. После окончания Шаргородского семинарию Михаил Коцюбинский поехал в Каменец-Подольский , намереваясь учиться в университете, но эта мечта не осуществилась. семья Коцюбинских, которая некоторое время переезжала с места на место, вернулась в Винницу. Через тяжелое материальное положение семьи юноше не удалось продолжить образование: мать ослепла, а впоследствии ( года) умер отец. Ответственность за достаточно большую семью (4 человека) легла на плечи Михаила. В 1886-1889 он дает частные уроки и продолжает учиться самостоятельно, а 1891-го, сдав экзамен экстерном при Винницком реальном училище на народного учителя, работает репетитором.

В эти годы будущий писатель увлекается освободительным, народным движением, которое охватило тогда всю империю, занимает активную гражданскую позицию, пропагандирует революционные освободительное идеи. Времени Подольское жандармское управление приняло Коцюбинского на учет. На квартире Коцюбинских было сделано несколько обысков, а за Михаилом установлено тайное наблюдение.

Литературная карьера Михаила началась с полного провала. В 1884 г. он написал рассказ "Андрей Соловко, или Вчение мир, а невчение тьма". Эту первую попытку молодого автора были оценены весьма скептически. Один из критиков советовал начинающему оставить это дело. Однако приговор критиков не остановил творческого запала Коцюбинского, он пишет и дальше, но произведения к печати не подает. Коцюбинский начал печататься в 1890 г. - львовский детский журнал "Звонок" опубликовал его стихотворение "Наш домик".

Важную роль в формировании мировоззрения Коцюбинского сыграла его поездка во Львов того же 1890 Здесь он знакомится с И. Франко, налаживает контакты с редакциями журналов "Правда", "Заря", "Звонок" и др.. Поездка положила начало постоянному сотрудничеству писателя с западно украинскими изданиями.

В 1892-1896 Коцюбинский был в составе Одесской филоксерной комиссии, которая боролась с вредителем винограда - филлоксерой . Работа в селах Бессарабии дала ему материал для написания цикла молдавских рассказов: "Для общего добра", "Пе-коптьор", "Дорогой ценой". Затем писатель работал в Крыму , который зажигал творческое воображение чувствительного к экзотике Коцюбинского. Впоследствии (1898 г.) Михаил Михайлович переехал в Чернигов , прикипев душой к этому придеснянских уголка. Сначала занимал должность делопроизводителя при земской управе, временно заведовал столом народного образования и редактировал "Земский сборник Черниговской губернии". В сентябре 1900 поступил в городской статистического бюро, где работал до 1911. В Чернигове встретил Веру Устиновна Дейша, влюбился, и она стала его женой - верным другом и помощником. Здесь выросли его дети - Юрий , Оксана, Ирина, Роман. Еженедельно в доме писателя собиралась литературная молодежь города. Сюда приходили такие известные в будущем писатели и поэты, как Василий Голубой , Николай Вороной , Павло Тычина . Впоследствии Коцюбинский начал путешествовать. Он объездил почти всю Европу . К сожалению, это был не только состав его души, но и потребность лечиться.

Жизнь отца описала дочь Ирина Коцюбинская. Желая лучше изобразить образ отца она использует не только собственные наблюдения, картины его семейного, гражданского и творческой жизни, но и рассказы родных, близких, отрывки из произведений писателя, переписка, давно забытые воспоминания его современников, которые были опубликованы давно или совсем не оглашались, а также материалы жандармских управлений и другие архивные материалы, хранящиеся в Москве , Киеве , Чернигове , Виннице, Одессе , Харькове , Житомире , Крыму и т.д..

В другом аспекте рассказывает о выдающемся волшебнике украинского слова Леонид Смелянский в повести "Михаил Коцюбинский" (К.: Молодь, 1968. - 157 с.). Выдающийся писатель предстает перед читателем во всей своей духовной и творческой величия. Автору удалось подчеркнуть необычный талант Коцюбинского, его человечность, интеллигентность, народность, безграничную влюбленность в свой родной край. В этой повести, как в любом художественном произведении, есть место фантазии. С надеждой отдохнуть, поправить здоровье Коцюбинский оставляет Чернигов и поселяется в пустом деревенском доме доброго знакомого, вдали от шумных дорог и трактов. Его окружает родная многоцветная природа, которую он так любил и так умело воспроизводил искусным писательским словом. И покой и отдых вскоре были нарушены приездом Бориса Дмитриевича Гринченко , фольклориста, этнографа, литератора. Было в жизни такое, на чем скрещивали мечи "эти знаменитости". Их спорам было хотя пятнадцать лет. Не обошлось без дискуссии и на этот раз. А в результате - снова дало о себе знать больное сердце . Постоянно чувствовал усталость.

Постоянные материальные лишения, конфликты с властью и еще "... сестры. И снова в воображении возникает прибита своим горем Лидия, погружена в себя, в свою тяжкую муку. И Ольга - за тюремной решеткой...". К тому же - постоянная печаль судьбой любимой женщины, Александры Ивановны Аплаксиной (1880-1973), младшей его на 16 лет (более 300 писем Коцюбинского к Аплаксиной издан в 1938 г. Институтом украинской литературы АН УССР; издание изобиловало купюрами морального и политического характера. Так, вычеркнуто все упоминания о людях, в то время считались в СССР "Врагами народа"). Ежедневные встречи как радовали, так и подавляли. Выход был один - разлука, ведь у него семья, дети. В 1907 г. из анонимного письма жена узнала об отношениях мужчины с Аплаксиной и заставила его дать слово не бросать семью.

И среди этих нелегких повседневных забот - работа. Уже давно зрел план воспроизвести свои глубокие и противоречивые впечатления от путешествия Прикарпатьем: Гуцульщина навсегда оставила в его памяти образ погибшего охотника Маки, большого ребенка гор, танки и пьянство у гроба покойника (обычай, оставшийся еще со времен язычества), мизерные кресты на могилах, беспомощное писка несчастного ребенка, которого мать считает подменена. Где-то приблизительно так рождался замысел напоенного ароматами поэзии, народными легендами озаренной солнечной красотой Гуцулии непревзойденного произведения "Тени забытых предков" . По сюжету Сергей Параджанов создал одноименный фильм, ставший одним из мировых шедевров.

Время отсчитывали последние дни пламенного жизни. В больнице Коцюбинский узнает о смерти лучшего друга, композитора Н. В. Лысенко (об их дружбе подробно рассказывает Н. Шурова в книге "Я был весь, как песня"). Известие о том, что где-то в селе от голода и болезней, замученный мироедами, погиб талант, певец горя и крестьянских горьких слез Архип Тесленко , мучается болезнью Иван Франко , а в южных краях гибнет, не в силах победить недуг, трагическое сердце мужественного Леси Украинские глубоко его потрясла.

Весной 1913 Михаила Михайловича Коцюбинского не стало. Похоронили писателя на Болдиной горе в Чернигове , любимом месте его ежедневных прогулок.

2. Творчество

Коцюбинский был и остается одним из самых оригинальных украинских прозаиков. М. Коцюбинский одним из первых в украинской литературе осознал потребность ее реформаторства в направлении модерной европейской прозы. Его творчество всегда было предметом споров литературных критиков. Еще и до сих пор некоторые исследователи о модернизме М. Коцюбинского говорят осторожно, называя его импрессионистом в литературе. Современник писателя, критик С. Ефремов так сказал о нем: "Человек культурен, до мельчайших подробностей, европеец с головы до пят... был настоящим аристократом Духа без всякого принуждения со своей стороны...". Был очень аккуратный, благородный, внутренне дисциплинированный.

Знал девять иностранных языков, среди которых греческий , крымская , цыганский . Его называли Солнцепоклонником и подсолнечника, потому больше всего любил солнце , цветы и детей . Служил обычным клерком в статистическом отделе Черниговской управы, на работу ходил с непременным цветком в бутоньерке. В своих известных на весь мир произведениях он воспевал цвет яблони , песня жаворонка, детские глаза, рисовал словом человеческую беду и красоту .

Памятник Михаилу Коцюбинскому в Виннице

Коцюбинский начал пробовать свои силы в литературе рано, брался за поэзию, песни, очерки, и быстро главным полем его писательской деятельности, настоящим призванием становится художественная проза. С первых попыток Коцюбинского-прозаика до нас дошли рассказы "Андрей Соловейко, или Вчение мир, а невчение тьма" (1884), "21-го декабря, на введение" (1885), "Дядя и тетя" (1885).

Печататься Коцюбинский начал в 1890 г. - львовский детский журнал "Звонок" опубликовал его стихотворение "Наш домик". В этом же году он побывал во Львове, установив творческие контакты с местными литераторами и издателями, в частности Франко. Поездка положила начало постоянному сотрудничеству Коцюбинского в западноукраинских изданиях. В начале 1891 г. он уезжает в с. Лопатинци на Винниччине, где совмещает работу домашнего учителя в семье местного служащего (бухгалтера сахарозавода) с углубленным изучением жизни села, народного языка, культуры и начинает серьезную литературную работу. За один 1891 из-под его пера выходят рассказы "Харитя", "Елочка", "Пятизлотник", повесть "На веру", стихотворная сказка "Завистливый брат". Произведения привлекли внимание литературной общественности, показали, что в украинскую прозу пришел талантливый писатель.

В начале 90-х гг часть молодой украинской интеллигенции, проникнутой либерально-просветительскими идеями, образует организацию "Братство тарасовцев" , с участниками которой Коцюбинский некоторое время поддерживал связь. Эта связь отразилась на его творчестве. В сказке "Хо" (1894) Коцюбинский поднимает значение либерально-просветительской деятельности.

Годы пребывания Коцюбинского на правительственной службе в Молдавии и Крыму дали жизненный материал для его произведений "Для общего добра" (1895), "Пе-коптьор" (1896), "Посол от черного царя" (1897), "Ведьма" (1898), "В путах шайтана" (1899) , "Дорогой ценой" (1901), "На камне" (1902), "В грешный мир", "Под минаретами" (1904). Одним из свидетельств того, что Коцюбинский своими произведениями молдавско-крымского цикла выходил за пределы локальных проблем, является то, что его повесть "Для общего добра" была напечатана в переводе на русский язык в журнале "Жизнь" (1899, кн. 12).

Богатая творческими достижениями пятилетняя служба в филоксерной комиссии стала периодом интенсивного роста писателя Оставив работу в комиссии, он после безуспешной попытки устроиться на работу в Чернигове , где жила семья, едет в Житомира и занимает различные должности в редакции местной газеты "Волынь". В начале 1898 г. Коцюбинский наконец получает работу в черниговском земстве.

Важным моментом мировоззренчески-писательской эволюции Коцюбинского был рассказ "Куколка" (1901). В "Куколке" Коцюбинский предстает выдающимся мастером психологического анализа. Сосредоточение внимания на психологических коллизиях становится определяющей чертой творчества Коцюбинского.

Несколько особняком в наследии Коцюбинского стоят произведения на темы из прошлого украинского народа - "На крыльях песни" (1895) и "Дорогой ценой" (1901). Их объединяет романтически-приподнятая, героическая тональность.

Новелла "Цвет яблони" была в украинской литературе новаторской по теме: нарушалась проблема отношения писателя к действительности, говорилось, что художник при любых обстоятельствах не может забывать о своем гражданско-профессиональный долг, должен болеть чужим горем, как собственным.

К теме "Цвет яблони" Коцюбинский возвращается еще раз (цикл миниатюр "Из глубины", поэзия в прозе "Память души", незаконченное произведение "Паутина", новеллы "Intermezzo" и "Сон"). Выраженное в этих произведениях идейно-художественное кредо декларируется и в письме-воззвании М. Коцюбинского и М. Чернявского 1903 г. по украинских писателей. Последующее развитие украинской литературы Коцюбинский видел в расширении ее тематических и идейных горизонтов, поиску новых художественных форм.

В пятилетие перед революцией - гг Коцюбинский написал и опубликовал рассказ "Fata Morgana" (Киевская старина , 1904), в котором уловил те главные сдвиги в сознании крестьянства и новые тенденции в эволюции социальной психологии села, которые на полную силу проявились во время революции. Революция окончательно открыла миру новое село, а Коцюбинский без какого-либо вмешательства в текст рассказа продолжил его как вторую часть повести. Вторая часть повести "Fata morgana" (опубликована в апрельском номере "Литературно-научного вестника" за 1910 г.) принадлежит к выдающимся творческим достижениям Коцюбинского, связанных с событиями первой русской революции (1905-1907).

Ведущим жанром малой прозы Коцюбинского после 1901 г. становится социально-психологическая новелла.

В 1906 - 1912 гг кроме второй части "Fata morgana" М. Коцюбинский создает новеллы "Смех", "Он идет" (1906), "Неизвестный", "Intermezzo" , "В дороге" (1907), "Persona grata" , "Как мы ездили в Криницу" (1908), "Дебют" (1909), "Сон", "Письмо" (1911), "Подарок на именины", "Кони не виноваты" , образки-этюды "Хвала жизни!", "На острове" (1912), а также повесть "Тени забытых предков" (1911).

Во время поездок на остров Капри писатель часто встречался с Горьким , зимой 1911 - 1912 гг даже жил у него и написал там "Кони не виноваты" и "Подарок на именины".

Художественные очерки "Хвала жизни!" и "На острове", написанные летом 1912 г., - последние произведения М. Коцюбинского. Пафосом торжества жизни над смертью проникнут очерк "Хвала жизни!?. Лейтмотивом очерка "На острове" также идея непрерывности, вечности человеческого бытия.

Коцюбинский побывал во многих экзотических местах - в Крыму , Бессарабії , на Гуцульщині та в Італії , його листи переповнені враженнями від природи цих країв. Коцюбинський вражав своїх сучасників знанням природничих наук. Він проникав у таємниці природи через наукову літературу і власні спостереження. Це допомагало йому глибше, по-філософськи сприймати навколишній світ, краще збагнути і точніше відтворити життя людини в органічному зв"язку з усім світом. Природа і людина зливаються у нього в одне ціле, стоять в одному поетично-філософському ряду.

Мовна практика Коцюбинського - один з яскравих прикладів широкого підходу до розвитку літературної мови. Не заперечуючи ваги різних стилів української літературної мови, слів-новотворів, оригінальних виразів, конструкцій, він головним джерелом збагачення мови літератури вважав загальнонародну розмову.

Творчість Коцюбинського служить художнім прикладом уже не одному поколінню українських письменників.

3. Журналістика в творчості Коцюбинського

Простежити журналістські опуси М. Коцюбинського дає змогу передусім політична, літературна і громадська газета "Волынь", у редакції якої письменник працював майже півроку. Влаштуватися сюди його змусили обставини: залишивши роботу у філоксерній комісії в 1897 р., сподівався одержати посаду завідуючого книжковим складом у Чернігівській губернській земській управі, однак губернатор не допустив його до цієї праці, тож письменник змушений був тимчасово виїхати до Житомира. Тут він працював із листопада 1897 до березня 1898 р. спершу на посаді адміністратора, потім завідував рубрикою "Свет и тени русской жизни" газети "Волынь". Про життя М. Коцюбинського в Житомирі є лише поодинокі згадки, але вони цінні як свідчення інтелектуального зростання письменника, розширення обріїв його мистецьких зацікавлень.

Умови праці у газеті були складні: видавець не дбав про сприятливі умови, погано фінансував редакцію, співробітники часто бідували. Михайло Михайлович був украй невдоволений перебігом редакційних подій. Нарікаючи, що доводиться дуже важко працювати, "розриватися на 100 частин", він добросовісно виконував щоденні журналістські обов"язки, інколи самотужки випускав у світ новий номер, продавав у свіжий номер, оформляв передплату.

Напрям часопису, байдужість керівництва, нефаховість співробітників провінційного часопису часто обурювали письменника. Основною працею М. Коцюбинського в газеті "Волынь" була рубрика "Свет и тени русской жизни". Але різні незгоди із редактором, боротьба з цензурою, тривали майже кожного разу, коли доводилося подавати матеріали в номер і відстоювати власну позицію. М. Коцюбинський уважно перечитував тогочасну російську пресу, "викроював" із неї більші чи менші шматки, організовував, опрацьовував ці матеріали, підпорядковував їх висвітленню тих чи інших питань. То була своєрідна праця. Намагаючись приспати увагу цензури, журналіст свідомо обмежував себе як коментатор, часто не висловлювався з приводу певної інформації, коли факти говорили самі за себе. Жартома письменник називав себе "закрійником". Скомпонувавши відповідним чином виписки зі статей, надрукованих у російській періодиці, йому вдавалося донести сміливі думки до громадськості.

Окремі свої статті в газеті "Волынь" письменник не позначав повним іменем, залишаючи під матеріалом криптонім. Про те, що вони належать саме Коцюбинському, свідчать листи до дружини. Так, рубрику "Свет и тени русской жизни" письменник підписував М. К. Про цю публікацію він повідомляв Вірі Устинівні 22 грудня 1897 року: "? Вибравши вільну годину, взявся за?Свет и тени? і дав для завтрашнього випуску статтю. Отож редактор не згоджується з моїми поглядами на справу - і нам довелось дуже сперечатися та лаятися. Хоч я й відстояв половину статті, та цікавіша половина пропала, бо Фідлер викреслив її, опираючись на свої права відповідального редактора".

Справжньою удачею вважав письменник публікацію в житомирській газеті матеріалів про українські справи: рецензії на галицькі журнали, огляди шкільної освіти, відродження національних традицій, поширення фольклору, вшанування видатних письменників, обговорення проблем розвитку рідної мови (він також вів рубрику "К полемике о самостоятельности малороссийского язика") тощо. Впродовж трьох номерів (№ 22 - 24) за 28-30 січня "Волынь" презентувала статтю "Организация общественных развлечений" - перероблений матеріал відомого українського фольклориста, етнографа і літературознавця М. Ф. Сумцова (оригінально ця публікація з"явилася в січневій книзі журналу "Образование" за 1898 р.), де простежуються європейські шляхи розвитку української культури, проаналізовані вистави малоросійського театру, літературні вечори, поширення народних читань у Харкові, Одесі, попит на екскурсії і подорожі рідним краєм.

За оцінками дослідників української періодики, саме завдяки Коцюбинському газета "Волынь" набула широкої популярності. Інколи навіть не вистачало примірників і доводилось збільшувати наклад. На їх думку, саме таких журналістів, котрі б, незважаючи на цензурні примхи, не покладаючи рук, просували українознавчі матеріали, відстоювали свою принципову думку, потребувала в той час Волинь і весь український край.

4. Произведения

5. У кіно

Життю письменника присвячено стрічку "Родина Коцюбинських" Т. Левчука (1970, образ Коцюбинського відтворив О. Гай).

За мотивами творів письменника зняли фільми: "Навздогін за долею" М. Терещенка (1927), "Фата моргана" Б. Тягна (1937), "Кривавий світанок" О. Швачка (1956), "Пекоптьор!" В. Карасьова (1956), "Коні не винні" С. Комара (1956), "Дорогою ціною" М. Донського (1957), "Тіні забутих предків" С.Параджанова (1964), "Тіні забутих предків" Ю. Суярка (1990, відео), "Подарунок на іменини" Л. Осики (1991), "Тіні забутих предків" К. Костюкова (1990). М. Коцюбинського показано у фільмі "Правда" (1957, його зіграв В.Черняк) та в науково-популярній стрічці "Михайло Коцюбинський" (1958), Дурочки (1958).

Коцюбинський Михайло Михайлович - знаменитый украинский писатель. Родился в Виннице в бедной семье мелкого чиновника; детство провел в украинских местечках и селах Подолии, по месту службы своего отца. В 1880 окончил духовное училище - бурсу (в Шаргороде, бывшей Каменец-Подольской губернии); продолжать образование ему не удалось, т. к. он должен был заботиться о своей большой семье (отец к этому времени лишился работы, мать ослепла). Это принудило будущего писателя заняться после переезда семьи в Винницу частными уроками, а знания свои усиленно пополнять самообразованием.

Еще в детстве Коцюбинский увлекался украинской, а также и русской народнической литературой, кроме того читал и увлекался Фурье, Фейербахом и др. Живя в Виннице, Коцюбинский установил связи с народнически настроенной молодежью; это обратило на себя внимание полиции, которая рано начала его преследовать (произвела у него обыск, взяла подписку о невыезде и лишила его права поступить на службу, так что Коцюбинский занимался преимущественно частными уроками). В 80-х гг. Коцюбинский участвовал в «хождении в народ». К этому времени относятся его первые лит-ые опыты: «Андрий Соловейко, або вчення світ, а невчення тьма» и позднейшие - «21 грудня, на введення», «Дядько та тітка». Они написаны под сильным влиянием украинских писателей: Марко Вовчка, в особенности Иван Нечуй-Левыцкого и др. В этих - еще ученических - произведениях Коцюбинского проводит свои народнически-просветительские взгляды. В конце 90-х гг. Коцюбинский решает вплотную заняться литературной работой, совершает поездку в Западную Украину (Галицию). Здесь он сходится близко, минуя радикально-демократическое и революционное течения (Иван Франко, М. Павлик и др.), с представителями и печатью так наз. народовцев (националистическое и оппортунистически-соглашательское, лойяльное по отношению к австрийской монархии направление, отражающее идеологию западно-украинской буржуазной интеллигенции). Коцюбинский начал сотрудничать в их журналах «Дзвінок», «Зоря» и др., где помещал рассказы и стихи для детей и основные произведения первого периода своей литературной деятельности (на Украине, в условиях Российской империи, украинские печатные органы были запрещены).

Литературные выступления дали возможность Коцюбинскому связаться с некоторыми деятелями национально-культурного движения (М. Комаровым и др.); последние и помогли ему устроиться на службу. С 1892-1897 Коцюбинский работает в комиссии по борьбе с филоксерой, сначала в Бессарабии, а потом в Крыму. Занимаясь в этот период литературой, он одновременно принимает участие в нелегальной националистически-культурнической организации (так наз. «Братство Тарасівців»), не проявившей впрочем себя ни общественной активностью, ни четкостью платформы и вскоре развалившейся. В идеализированном виде задачи этого братства представлены в сказке Коцюбинского «Хо».

Оставив по болезни филоксерную комиссию, Коцюбинский переходит на газетную работу в качестве заведывающего конторой издательства и ответственного лит-ого сотрудника газеты «Волынь» (в Житомире). Беспринципная и материально необеспеченная провинциальная газета не удовлетворяет Коцюбинского, он скоро ее бросает и переезжает на постоянное жительство в Чернигов, где с трудом получает место статистика в губернской земской управе. Там он и служит почти до самой своей смерти.